Творчість В. А. Гегамяна (1925–2000) в контексті взаємодії станкового та монументального мистецтва

Abstract

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства зі спеціальності 17.00.05 — образотворче мистецтво. — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури. Київ, 2019. Дисертація є першим комплексним дослідженням творчості В. Гегамяна в контексті взаємодії станкового та монументального живопису. Так, у роботі вперше: представлено цілісне дослідження художнього спадку В. Гегамяна, систематизовано роботи художника за часом створення та визначено стилістичні особливості етапів так званого «одеського періоду» творчості (1963–2000 рр.); зроблено аналіз композицій художника; охарактеризовано складові художнього методу та особливості композиційно-просторового формулювання основних творів; досліджено особливості просторового втілення, як поєднання виражальних можливостей перспективних систем та «доперспективних» ознак просторовості; виявлена специфіка творчого методу та художнього спрямування від станкового до монументального. Схарактеризовано проблемність родового визначення для низки робіт Валерія Гегамяна, що певним чином проявляє досі не досліджуваний ракурс аналізу творів живопису та актуалізує звернення до проблеми взаємовідношення станкового та монументального мистецтва. Проведено систематику сучасного підходу до постановки питання про станкові та монументальні основи живопису, та про їх взаємозв'язок в окремому творі. З’ясовано, що опанування В. Гегамяном основ художньої майстерності відбувалось у Єреванському державному художньому училищі (1940–1945 рр.) та Єреванському державному художньому інституті (1945–1950 рр.) в процесі безпосереднього навчання у знаного вірменського художника Мартироса Сар’яна. Отже, чинниками формування образно-пластичної концепції творчості В. Гегамяна «раннього періоду» творчості (до 1960-х рр.) були традиції єреванської школи живопису, засновані на реалістичних засадах в поєднанні з посиленою звучністю кольорового рішення «сар’янівської школи». Обґрунтовано, що загальний масив художнього спадку, який було відкрито після смерті художника, відноситься до періоду 1960–1990-х років. Ранній етап творчості Гегамяна віддзеркалює реалістичний метод зображення дійсності. Починаючи з 1960-х років реалістична основа гегамянівських зображень поступово змінюється, набуваючи карбованих рис стилістики «модерн». Твори В. Гегамяна 1970–1980-х років, що несуть ознаки художньої трансформації та створення нової дійсності, відображають вже світоглядні засади модернізму. Виявлено значимість станкових та монументальних основ в творчості художника, що дало можливість розкрити головні принципи художнього мислення Гегамяна, які впливали на засади творення образів та формування композиційних структур. Означені основні складові художнього методу художника в створенні образних модусів, через підпорядкування об’ємної конструктивності форм геометричним визначникам символічного узагальнення. Підтверджено, що важливе місце в пошуку своєї художньої мови для В. Гегамяна займало дослідження здобутків мистецтва живопису, оригінальне «спілкування» з творами великих митців через своєрідне їх копіювання. Особливої уваги заслуговують копії-студії робіт великих попередників: К. Брюллова, М. Врубеля, О. Іванова, П. Коріна, Д. Левицького, К. Петрова- Водкіна, І. Рєпіна, М. Сар’яна, В. Сєрова, та інших, які ілюструють дослідження В. Гегамяном можливостей надання якостей монументальності через трансформацію форми за допомогою зміни пластичної інформативності формоутворюючих елементів. Тяжіння до монументальності обумовлює «перероблення» просторово-образних складників знайомих усім творів. У роботах В. Гегамяна цієї серії вдалося виокремити основні прийоми монументалізації, а саме: а) збільшення масштабу втіленої форми; б) високий рівень узагальнення форми за допомогою її геометризації; в) чітка просторова визначеність «стикування» складових частин загальної конструкції (портрет скульптора Коненкова); г) структурування всіх елементів зображення в певну однорідність (портрет міфічного божества Пана); д) конструктивність будови цілісної конструкції, що спирається на просторову та анатомічну супідрядність характеристик природної форми людини. Отже, у своїх копіях- розробках В. Гегамян поступово опрацьовує нові складові виражальної авторської мови. Доведено, що якісно новий етап творчої еволюції (1980-х рр.) визначається прагненням В. Гегамяна об’єднати низку фігур у канві «образної геометрії» (За М. Волковим) загальної композиції та надати окремим формам особливого символічного звучання кольору та пластики. Яскравим прикладом та ілюстрацією досягнутої композиційної змістовності є зображення портретних образів із так званої серії «великі голови» для теми «Кривавого весілля». Систематизовано доробок В. Гегамяна по створенню фігуративних композицій «одеського періоду» творчості. Розкрито тематично-образні і художні особливості композицій: ескіз до мозаїки одеського ательє «Берізка» (1964), «Три балерини» (середина 1970-х), «Карпатські мотиви» (1977– 1978 рр.), «Оглядини» (середина 1970-х), «Геній та натовп» (1960-ті.), «Криваве весілля» (1985–2000 рр.), «Хачкар» (1988–2000 рр.). Аналіз ескізів та різнохарактерних варіантів до основних композицій виявили трансформацію композиційного концепту основних тем: зміну художньо- стилістичних рис, соціальної спрямованості основних сюжетів, набуття характерного узагальнення та символізації, посилення трагедійності звучання, надання монументальності, поєднання виражальних засобів станкового та монументального мистецтва. З’ясовано, що масштабні роботи «Криваве весілля» та «Хачкар», які виконані на картоні, стали вищим досягненням В. Гегамяна і його творчим заповітом. В названих творіннях В. Гегамяна з усією очевидністю постає ситуація синтетичного поєднання родових характеристик як на рівні матеріально-технологічних, композиційно-структурних особливостей, так і, відповідно, на горизонталі образно-змістовного вираження. Художні якості колірного шару зображення, довершеність у створенні форми, знайдена системність поєднання деталей та «великої форми» не утримуються в традиційних рамках як показників ескізного доробку, так і форми станкового твору. Отже, в найбільш важливих для нього композиціях В. Гегамян прагне проголосити теми і проблеми «всезагального значення». Для втілення цих задумів він застосовує зображення людських постатей великих розмірів (понад два з половиною метра), що виводить зображальні принципи в річище монументального мистецтва та монументальності. Водночас, прихильність В. Гегамяна до «станкового» мислення та тяжіння дотримуватися закону єдності дії, часу та місця продукують створення нового концепту композиційно-просторового рішення. Доведено, що загальний розвиток творчості В. Гегамяна відтворює путь еволюційного характеру. Витоки гегамянівського живопису беруть свій початок в річищі станкових основ. Еволюційні перетворення зображальної мови відбуваються на шляху набуття якостей монументальності, та апофеозне втілення шуканої цілісності вершиться в комбінації синтетичного поєднання станкових та монументальних потоків мистецтва. Композиції В. Гегамяна та еволюційні процеси стилістичного й жанрового розмаїття, що наявні в його творчості, являють собою рідкісний приклад поступового набуття художником нових (оригінальних) якостей та характеристик родового рівня. Наголошено, що тяжіння В. Гегамяна до синтетичних сполучень станкового з монументальним, що реалізоване у низці високохудожніх композицій, спонукає до висновків загальнотеоретичного плану. Умотивовано, що проблемність родового визначення основних композицій В. Гегамяна актуалізує дослідження родових характеристик живопису системно, через взаємодію домінантного проявлення родових дефініцій. Розширені, систематизовані й упорядковані знання про станкове та монументальне в мистецтві. Виголошено припущення про зміну статусу родових дефініцій упродовж всього розвитку образотворчого мистецтва, де станкові та монументальні дефініції зі статусу означень форми перейшли в статус ознак та принципів, що пов’язані з конкретним матеріальним контекстом; оформилися як тема в мистецтві, набули рис специфічної міри художнього узагальнення, проявили різні форми взаємозалежності та синтезу тощо. Згодом, коли відбуваються різноманітні трансформації, процеси запозичення та імітування, продукування різних синтетичних форм, загострюється потреба у формулюванні нових змістовних та виражальних концептів. Тут особливого значення набуває саме проблема родових дефініцій. Реальні приклади художньої практики, зокрема основні композиції В. Гегамяна, підтверджують, що питання позначення родових характеристик твору образотворчого мистецтва – це проблема вирішення цілого комплексу задач: виокремлення складових родового розгалуження та визначення їх характеру, виявлення якісних параметрів та особливостей, міри досягнення «монументальності» та «станковості», упізнавання показників синтезу і трактування складної взаємодії станкових та монументальних засад творчого акту. Виявлені проблемні сторони дослідження синтетичних художніх сполук (станкове / монументальне). Услід за мистецтвознавцем В. Власовим, який, вивчаючи можливості декоративного мистецтва, пропонує до родових визначень винести поняття «функція», «якість» та «вид мистецтва, у якому ця функція домінує», ми запропонували застосовувати таку ж залежність характеристик і до атрибутів станкових та монументальних основ. Умотивовано, що специфічні ознаки творінь В. Гегамяна доцільно досліджувати через проявлення аспектів родових дефініцій – форми, якості та функції. Картонні варіанти основних композицій В. Гегамяна певним чином «порушують» традиційне визначення роду живопису за домінантою матеріального втілення, та підкреслюють важливість аспектів якості та функції. Доведено, що аналіз особливостей композиційно-просторового втілення є невід’ємним та ключовим розділом в дослідженні характеристик станкового та монументального у творчості В. Гегамяна, де важливим моментом виступає виявлення взаємодії глибинних та площинних покажчиків простору; особливостей композиції. Художник організує складну системність художнього простору, використовуючи елементи різних просторових систем у поєднанні з «доперспективними» показниками просторовості. Йому вдається регулювати міру неоднорідності картинної площини через образну варіативність просторового опредметнення. Репрезентуючи складну систему глибинно-метричних показників, автор застосовує кресленикові засоби методів ортогональних проекцій. У фронтальному типі проекційних напрямів зберігається сталість всіх співвідношень: всі розміри та конфігурації зображуються без скорочення, змін та викривлення, що характерно для всіх просторових систем. В. Гегамян знаходить загальний елемент зображення як випадковий момент розміщення, який хоч і не відповідає повністю, але й не заперечує вже сталим принципам різних систем зображення. Сухі кресленикові дані об’єктивних характеристик «обростають» та знаходять у В. Гегамяна свою художність, комбінаторну виразність і пластичність. Теоретичне усвідомлення сутності функціонального та якісного аспектів родових дефініцій ще потребує конкретики формулювання, як і означення критеріїв, границь та феноменології станкового\монументального в різноманітті виражальних засобів; та важливе значення для торування теорії зазвичай виступає художня практика мистецтва, гідне місце в якій займає і творчість Валерія Гегамяна.