Виникнення кіноповісті, створеної О. Довженком, стало одним із провідних надбань української культури ХХ ст. Потреба в такій новації була зумовлена особливим місцем кінематографу як альтернативи театру, оскільки минувшина подавалася на екрані подібно до епічної, а не драматичної літератури. Органічна єдність ознак сценарію та повісті демонструвала нові властивості та можливості оповіді. Насамперед кіноповість належить до загальної літературної течії струменя свідомості, що сягає театральної солілоквії та становить паралель до сучасної їй монодрами. Зокрема, сюжет як визначник подій поступається місцем силам уяви суб’єктивного світу. Ця обставина обґрунтовує порівняльне дослідження спадщини О. Довженка та В. Вульф. По-друге, саме телеграфний стиль позначає як сценарії, так і кіноповісті, водночас сягаючи риторичних знарядь парцеляції тексту. Автономне існування окремих речей у кінематографічному контексті передбачається ефектом відчуження, що виводиться з фантомів уяви. Розклад тексту в ряд видінь окремих речей має наслідком перетворення лінійної часової послідовності подій на просторові образи, позначені багатомірністю. По-третє, композиція кіноповістей, так само, як зразків літератури струменя свідомості, позначена властивостями так званої спіральної оповіді. Нові чинники мотивації подій, відкриті кінематографом, надавали нові можливості для традиційної театральної проблематики фаталізму. Виникнення кіноповісті висвітило нові взаємини поміж екраном та сценою і накреслило нові перспективи їхньої взаємодії.

Ключові слова: струмінь свідомості, телеграфний стиль, монодрама, спіральна композиція, парцеляція, відчуження